ГО "Діти війни столиці України"
Новини
Законодавство
Наші консультації
Зразки документів
Питання/Відповіді
Відгуки
Спогади
Контакти

Крізь воєнне лихоліття
Нотатки з сорокових.

Це маленьке селище під містечком Любачевом (тепер - територія Польші) сниться мені так само часто, як рідні Зеленьки. Можливо, тому, що саме там, далеко від чорноземів Київщини та її дубових гаїв, я почав свідомо сприймати й оцінювати великий навколишній світ. А, можливо, тому, що в цьому куточку країни на мене обрушилися найтяжчі у житті випробування.

Через дорогу від нашого будиночка возносився до небес могутній сосновий бір. Своїми рідкими покрученими кронами він шумів навіть у безвітря. Бронзові стовбури дерев насичували повітря ароматом смоли. На м'якому від жовтих мохів та глиці підліску стелилися зарості ожини. Її дорідні ягоди, вкриті незайманим туманцем, спокусливо голубіли на тлі яскравозеленого листя. Але ми, наполовину польська - наполовину українська дітлашня, рвали їх обережно. На кущах ожини траплялися маленькі жабки. Старші казали, що ті жабки стрибають на людей. Впиваються своїми пазурями в обличчя. І звільнитися від них можна, лише вирізавши разом зі шкірою. Дурниці, звичайно, вигадки... Проте вони стримували від далеких походів.

Наша компанія - це старшенькі Мундик із Ксиською та меншенькі ми, тобто Юрко, Зоя і я. Мундик і Ксиська жили тут завжди. Розмовляли вони по-польськи. Ми сюди прибули. Одначе не минуло й кількох місяців, як до нас прилип майже весь їхній словарний запас. На яблука ми казали "япка", на ліс - "ляс", а на морзиво - "снєжки"... Одне слово, розуміли одне одного чудово.

Ліс відділяв селище й МТС не тільки від Любачева. Він стояв стіною з півдня й півночі. Щоправда, стіна та виглядала нижчою , темнішою. То був ліс ялиновий. І лише на захід від наших обійсть просторилися вогкі, болотисті луки, які поступово переходили у повінь високих, підсвічених синіми волошками, житів. А за житами, за прудкою річечкою Любачівкою в оправі рудих, піщаних пагорбів, був кордон. Державний кордон СРСР з уже окупованою німцями Польщею. Це - якихось три-чотири кілометри.

Ось чому в глибині згаданих лісів бубухкали гармати й татакали кулемети (маневри радянських військ ). Ось чому, коли у моєї матері раптом зник паспорт, її, попри батькову партійність та посаду бухгалтера МТС, викликали аж у Любачів. До суворих "компетентних органів": мамин документ міг запросто опинитися в руках "німецьких шпигунів". Про них говорили на всіх перехрестях.

Але чому наша сім'я, яка щасливо проживала на мальовничій Київщині, опинилася серед дрімучих "западенських" лісів? На піскуватій сірій землі, де чомусь не дозрівали, а гнили наші дині й кавуни... Після приєднання Західної України до УРСР мого батька направили сюди працювати в МТС. Мати не хотіла їхати вслід за ним страшенно. Та ба!.. Втім, ніби передчуваючи лихе, хати продавати вона не стала... Я чудово пам'ятаю пропахлий антрацитом потяг. І як нас у Любачеві зустрів на емтеесівській бричці щасливий татко. І як ми вночі тряслися по лісовій дорозі, обплетеній вузлуватим корінням. І як вселилися у квартирку, що однією своєю стіною сусідувала з квартирою механіка Савранського, а другою - з татковою бухгалтерією. Порівняно з нашою просторою зеленьківською хатою було тіснувато. Але жилося нам в "западній" заможніше, краще.

Поштивий тутешній люд величав татка "паном бухгалтером". Матір, хоч вона й не працювала, прозивали, відповідно, " пані бухгалтершою." Думаю, цей період у її житті був найщасливішим. Як типово європейське місто, Любачів мав чистенькі вулички, просторий центальний майдан, кінотеатр, два храми. Один із них був православною церквою. Другий - костелом. Здається, вони й стояли при в'їзді до міста. В усякому разі, поспішаючи в кіно, ми повз них проходили. І я, звичайно, не міг собі навіть уявити, що буквально через два роки в одному з них мене охрестять - так мати рятувала від німецької кулі свою єдину дитину.

З села ми виривалися не тільки до Любачева... Року так 1980-го я був у Львові. І, вийшовши з вагона, остовпів : стривай, стривай, колись уже я цей дах над пероном бачив! Та й карамельки-трамвайчики на вузеньких коліях видалися знайомими... Усе це влипло у мою пам'ять ще до війни, 1940 року. Тоді нас татко возив у це місто. Ще й ночували у якихось людей, де я вперше побачив тарілку радіо та ванну. Під час тієї поїздки мені купили "фабричні" лижви, а мамі - сукню в крапочку, у якій вона й зараз на фотографії.

Чи говорили дорослі про наближення війни ? Так. Це я пам'ятаю добре. Причому думки про її підсумок були різні. Мій батько і тітка Фрося ( дружина Савранського), як люди з сякою-такою освітою, упевнено заявляли: "Хай тільки сунуться - будемо гнати їх до самого Ламаншу." Моя малограмотна мати з механіком, який відслужив "кадрову" і, отже, смаленого вовка вже бачив, була песимістичнішою: "Поб'є нас німець та ще й дуже..." І... потай від татка сушила сухарі, що незабаром і згодилися.

* * *

Рано-вранці 22 червня дядько Савранський постукав нам у стіну:

- Вставайте... Почалося !

- Що ? - відгукнувся спросоння батько.

- Війна !

Ми висипали на ганочок. Погожий літній ранок блищав холодною росою. Але небо вже посиніло . Воно... здригалося від ревіння літаків. Літаки йшли з боку кордону. Загрозливо , тяжко. Вони несли на своїх крилах хрести. А де ж наші славетні червоні "ястребки" ? Їх не було...

Пропливши високо над селищем, німецькі літаки розвернулися у бік Любачева. Невдовзі ми почули потужні вибухи. З міста примчався на мотоциклі батьків приятель, Пуме. Він був увесь вимараний у біле.

- Фугаска.., - ледве попадав зубом на зуб переляканий Пуме, - Розвернуло всю квартиру...

З боку лугу та мальовничих житніх ланів гуркотіла канонада.

- Ще година - і нас накриє артилерія або авіація, - сказав досвідчений "пан механік". - Я пропоную наші сім'ї відвезти на хутір. До діда Мацька. Хай сховає їх у погріб. А ми пересидимо лиху годину тут.

Батько не заперечував. Де вже йому, необстіляному білобілетнику? (Татка не брали в армію через пласкостоп'я ).

Дід Мацько жив на хуторі. Мав незвичайно великий, як для тутешніх селян, садок і корівку. Ми купляли у нього молоко. Знали його садибу так само добре, як казенний двір коло нашого будинку... Сирий погріб, куди дід сховав дві сім'ї, був нам також знайомим. З нього старий доставав нам молоко. Молоко було у глечиках. Зверху кожного з них жовтіла кружалка молодої сметани.

... Сидячи у погребі, ми ридали в три ручаї. Не зважаючи на вкоськування наших бідолашних, переляканих матерів. І то було від чого! Десь дуже близько, можливо, навіть у Мацьковому городі, свистіли кулі й вибухали бомби. Від пекельного гуркоту зі стелі та стінок погреба осипалася земля. Нарешті запахло димом, і дід зверху загукав:

- Вилазьте, проше пані... Бо горить стодола... О, матка боска !

Одне по одному, гнучкою драбиною, ми вибралися з погреба й полягали у високому картоплинні. Висока стодола, що стояла недалечко від погреба (туди було сховано наше тягло з бричкою), горіла, мов стіжок соломи. Від величезного вогнища йшов жар, відчутний навіть через штанці.

З оглушливим тріском і феєрверком іскор обвалювалися довгі крокви. Крізь зажерливе гоготіння вогню та постріли сухих сучків проривалося передсмертне іржання наших добрих коників. Виводити їх у цей час зі стодоли було небезпечно хоча б тому, що вона могла ось-ось обрушитися. Та й чи до коней було бідолашному Мацькові, коли вже тліла стріха його власної хати ? Щоб відвернути пожежу, хоробрий дід ходив по вершечку солом'яної покрівлі й поливав її водою.

Мацька не лякало ніщо! З мідним хрестиком на шиї, в білих полотняних штанях і такій самій сорочці, бородатий, схожий на пророка Мойсея, Мацько становив для німців чудову ціль. Проте жодна куля його не зачепила. І він таки врятував свою хату.

Коли стрілянина вляглася, ми, згорьовані та спустошені, вирушили додому. Пішки. Йти нам випало по колись мальовничій стежині. Тими самими, але вже наполовину спаленими житами. Тут і там у страшних позах лежали забиті коні, скошені кулеметом кавалеристи. Можливо, ті самі, що проходили вчора на рисях повз МТС із піснею " Непобедимая и легендарная". Повертаючись з маневрів. Вони були тільки в спідньому. Напевно, як підняли по тривозі з ліжок, так і кинулися в атаку... Обабіч стежки чорніли ями від снарядів. На тлі свіжої землі від вирв яскраво синіли волошки.

Проте й це ще було не найстрашнішим. Наперепріз, не звертаючи уваги ні на нас, ні на мертвих червоних кавалеристів, повільно брели житом німецькі автоматники. Кремезні, біляві, в добре пригнаній мишастій формі, зелених касках і з закасаними рукавами, вони випромінювали впевненість і силу. Ще тоді, при першому зіткненні з гітлерівцями, мене вразила невідповідність між червоноармійськими шаблями та німецькими автоматами. Та й не лише це. У постаті німецького солдата все - від ножа на паску з орлом до кованих черевиків - було пристосоване саме для війни, саме для загарбання, саме для вбивства.

А вдома нас чекало ще жахливіше! Ні батька, ні механіка не було. Сусіди нам злякано пояснили:

- Вони одступили з совітами...

Крім того, мати побачила - замок у квартиру зламаний і вкрадено найбільший наш скарб, ручну швейну машинку. Спочатку підозра впала на сусідів-поляків. Не вірилося, щоб доблесне гітлерівське воїнство посягнуло на побутову річ типу швейної машинки ! Але дехто бачив точно, як солдатня вламувалася в наш дім. Відтак матері дали сміливу пораду:

- Поскаржтеся, пані бухгалтершо, германському начальству...

Не знаю, як мати наважилася, проте це факт - вона пішла в комендатуру (хвалити Бога, в МТС розквартирувалися чехи) та й заявила з плачем про пропажу машинки. Ніхто, звичайно, не чекав від того добрих наслідків. Раптом! Прочиняємо вранці двері на ґаночок, а там, на дерев'яних східцях, - наша машинка. Ціла-цілісінька! Ще й запасна шпулька біля неї...

Воєнне лихоліття здивує нас ще кількома добрими чудесами. Але це буде не тільки першим, а й воістину доленосним. Бо буквально через два місяці мати виміняє за ту машинку білого підстаркуватого коня. Літній сусіда, емтеесівський коваль Хтодось, наладнає воза. Тітка Фросина роздобуде десь упряж. Та й пустяться три сім'ї (троє дорослих і троє дітей) німецькими тилами додому. На Східну Україну.

* * *

Ризокований рейд по окупованій території насправді був втечею. Втечею від смерті, що вже чекала на нас у сусідньому лісі. Розпочиналися розстріли комуністів, радянських активістів і членів їхніх сімей, євреїв. Буквально повз наш будинок поліцаї гнали цих нещасних туди, де ми, діти, збирали колись чорницю й ожину, і невдовзі поверталися повз нас, вже притримуючи на своїх "роверах" барахло. Казали, то був одяг забитих...Моя мати знала напевно - завтра чи післязавтра схоплять і нас. Просто ще не дійшла черга.

Ось чому так швидко наладнався наш циганський віз (згодилися критиковані батьком материні сухарі!), і, запасшись перепусткою до найближчої комендатури, покинувши квартиру, роздавши весь домашній скарб, ми вирушили на Київщину.

По прямій від Любачева до Зеленьок кілометрів шістсот. З урахуванням же різноманітних звивин шляхів-доріг, заїзду на Вінниччину, в село коваля Хтодося, та в Ємчиху, де жили Савранські, набереться, либонь, уся тисяча. Бо їхали ми, пам'ятаю, з серпня по листопад.

Між іншим, серед симпатиків нацистського режиму була частина духовенства. У червні 1941 року мешканців Любачева та навколишніх сіл зігнали на центральний майдан. Ми з матір'ю також опинилися тут не з доброї волі. Щоб краще було видно, мене взяв на руки німецький офіцер. Я побачив урочисте релігійне дійство. Ціла когорта церковних владик рухалася навколо майдану з корогвами, уславлюючи зброю і владу Адольфа Гітлера. Від імені яких конфесій воздавалася хвала поневолювачам, я точно не скажу.

... Довга дорога додому збагатила мене масою абсолютно недитячих вражень. Їхали ми, як було сказано, від комендатури до комендатури. Від управи до управи. Роздобували перепустки по-різному: і чесно, і обманом, і підкупом... Мені дивно й тепер, що принципові, чисто виголені німецькі патрулі охоче брали хабарі. Навіть у вигляді банального українського сала. Здебільшого ж віз із дітьми та барахлом викликав співчуття. Біженці! Що з них питати? Серця німців і поліцаїв - теж не залізні. Нас пропускали. Часом навіть радили, як об'їхати великі військові гарнізони та розбиті бомбами шляхи.

Пізніше я вичитуватиму в підручниках з історії про танкове побоїще під Бродами влітку 1941 року і згадаю, що був там лише три місяці опісля. Ні танків, які мало не повидиралися один на одного у болотистому степу, ні великих, мов підсвинки, снарядів, тоді ще не поприбирали. Доки дорослі варили на узбіччі шляху для нас куліш, ми лазили у тих танках, натикаючись то на сліди крові, то на набої від гармат, то на кулеметні гільзи... Підбиті й наполовину згорілі машини були нашими, радянськими. Подорослішавши, я зрозумію, що бачив у дитинстві наслідки поразки червоних в одній із найбільших при початку війни танкових операцій - Бродівській. Втрати німців у ній були в кілька разів меншими. А загалом з обох боків у битві брало участь приблизно 2500 машин.

Проїжджали й повз великий, геть розбомблений військовий аеродром. Під Сарнами. Також наш, радянський... Літаків там тоді не було. Але тяжких, трьохсоткілограмових бомб, - немов кавунів на баштані. Цікаво було посидіти на такому страховидлові! Розпечений сонечком його корпус грів, як лежанка. На одній з бомб ми з воза побачили босоногого місцевого "сапера". Шкет... длубався в ній, розмахував молотком і реготав. Чому? А тому, що Хтодось, уздрівши таке діло, погнав щосили нашого коника. Віз мало не розвалювався, підстрибуючи на камінцях бруківки: рвонути ж могло щосекунди !

Засумнівавшись у своїй дитячій пам'яті, я недавно зайшов на сайт міста Сарни. І в одному з повідомлень прочитав - на Лисій горі виявлено цілий арсенал боєприпасів часів Вітчизняної війни. Зокрема - понад 70 авіабомб ! Тут був великий військовий аеродром. Отже, сімдесят три роки тому ми справді втікали від того аеродрому й від тих бомб.

* * *

Рідне село зустріло нас глибокою осінньою грязюкою і... здивуванням. Ніхто й не гадав, що ми живі. А тут - на тобі, навіть з коником!.. До слова , "транспортний засіб", за допомогою якого добралося на батьківщину три сім'ї, розподілили так: ковалеві Хтодосю - віз ( його він одразу й продав ), а матері - кінь. Так що з нашим прибуттям родина Голованенків (дід Голованенко Теофан Петрович, баба Софія, дядьки Петро, Павло та тітки Оксана, Марія, Харитина) навіть побагатшала... Колгоспів німці не ліквідували. Разом з тим, пам'ятаю, людям прирізували по шматку землі. У полі. Так що тяглова сила була в ціні.

Зажили ми в рідному селі. Через одну хату від дідової. Проте окупація зоставалася окупацією. Бригадир Отроп вранці матір будив:

- Комуністка, сьогодні в'язатимеш рижій!

Батькова партійність сокирою висіла над нашою сім'єю. А коли додати таку Отропову "атестацію"... Ми кожної миті могли опинитися де завгодно, в тому числі й у концтаборі. Та Бог милував. А от дідового сина, а мого улюбленого дядька Петра, до "фатерлянду" таки потягли...

Оскільки це найдраматичніша сторінка в житті родини Т.П. Голованенка, колишнього царського солдата ( служив 1915 року аж у Харбіні! ) і єдиного в Зеленьках фельдшера, починаючи від двадцятих і закінчуючи п'ятдесятими роками минулого століття, дозволю собі спинитися на ній докладніше. Забирали в Німеччину дядька Петра, тоді ще сімнадцятилітнього хлопця, при мені. Вистежили його у Зеленому яру, де він переховувався, випасаючи нашого коня Білаша, свої ж, сільські поліцаї. Мабуть, за "наводкою" того ж таки бригадира: буваючи в полі, він бачив, хто що робив і де ховався.

...Як сказано в книзі Р. Нестерова "Літопис рідного краю", Петро потрапив у концтабір в Австрії, біля міста Фельдкірхен. Разом з кількома іншими зеленьківськими хлопцями. Поводь він себе покірно та сумирно, можливо, й залишився б живим. Та ба! Мій волелюбний дядько встяв у табірне підпілля. Те підпілля, на жаль, німці викрили. Кількох хлопців одразу схопили й повісили. Частині ж підпільників, у тому числі дядькові Петрові, вдалося вирватися. Через гори вони подалися до югославських партизанів. Там Петро Теофанович воював проти фашистів. І загинув у 1945 році. У відкритому бою. Про все це нам повідомив у листі його московський товариш. Вже після Перемоги. Була в них така домовленість: хто виживе - той і напише рідним друга.

А в альбомі у мене є маленький знімочок. На тлі табірного плацу стоїть мій дядько Петро. Причому, в тому самому одязі, що ходив у свята і в Зеленьках: темносірий піджак, підперезана біла сорочка, ковані спереду черевики... А на звороті - напис: "На добру згадку Суленко Марусі від Голованенка Петра Т. в час перебування у Німеччині. 15.11.1943 року. Гіммельверг." Пізніше я встановив - дядько помилився: треба не "Гіммельверг", а "Гіммельберг". Таке містечко за 5 кілометрів від більшого, Фельдкірхена, на карті Австрії справді є. Отже, можливо, концтабір був саме тут... Внаслідок необережних переклейок пошкоджена й перша літера прізвища дівчини на фото. Отож трактувати його можна і як "Суленко", і як "Гуленко". Останнє, мабуть, найвірогідніше: Гуленків у Зеленьках багато.

... Наше життя при німцях було, звичайно, тяжким. Надто для дорослих. Їх забирали в Німеччину, через що доводилося ховатися - у ярах, погребах, на глухих кутках... Пам'ятаю такий, можна сказати, трагікомічний випадок. Після того, як "на Германію" повезли дядька Петра, підходила черга до його молодшого брата, Павла, хоч тому було тільки п'ятнадцять... Павло Теофанович теж переховувася разом з кількома товаришами від поліцаїв та німців. І де? У погребі: стояла зима. Для маскування на той погріб навалили стіжок соломи.

Раптом, звідки не візьмися, в'їжджає на подвір'я німецька танкетка і (також, значить, для маскування) мало не заривається в ту солому. Біда! Погріб може завалитися щомиті... Тим часом, навіть не підозрюючи про небезпеку, хлопці сидять собі внизу та при світлі каганця... грають у карти.

Надворі, в хаті - навколо повнісінько сердитих німців: з боку Липівців рухалася хвиля відступаючих фриців. А хлопців рятувати треба! Як? Кілька дівчат ( моїх рідних тіток ) закликають вартових на вечерю. А баба Софія спускає хлопцям у погріб... хустки та спідниці. Відповідно переодягнувшись, ті вилазять із погреба і розбігаються. Як гурт дівок.

Це бувальщина зі щасливим, навіть кумедним кінцем. У більшості ж випадків було не до сміху. Якось опівночі наші сінешні двері здригнулися від ударів німецьких чобіт. Мати відчинила. У хату з зимної пітьми ввалилося двоє солдатів та один офіцер. Вони сердито ґелґотіли і показували на мигах, щоб мати з тіткою Оксаною (всі троє ми сиділи на печі) негайно збиралися у ніч. З ними!

Природно, що здійнявся старшенний плач. Затулившися мною, жінки чекали своєї останньої хвилини. Тим паче, що офіцер уже й вийняв пістолет... Одначе щось завадило йому вистрілити. Він махнув рукою, і несподівана трійця пішла геть. А вранці ми дізналися - у нас, на кутку Загребеллі, вбито німця. Також офіцера. Вбито не на бойовому посту. А коли той повертався... з досвіток, котрі, уявіть собі, і в такий небезпечний час збиралися у хаті однієї вельми питущої, горбатої жіночки. Щодо візиту німців до нас, то лихих намірів вони тоді не мали - їм лише треба було вночі показати дорогу до оселі веселої молодиці.

Невдовзі з'ясувалося й хто вбив німецького Ромео. Місцеві підпільники! Вони ж розмінували й місток через Росавку, що його хотіли висадити за собою фашисти. Але то трапилося вже пізніше.

* * *

... Та повернемося до першої окупаційної зими. Пробиваючись кулінарною екзотикою на зразок бульбаників і меляси, терплячи різноманітних постояльців з німецької солдатні, боячись "своїх", сільських, поліцаїв, ми з матір'ю жили у вічному страсі перед розправою за батькову партійність. А він раптом візьми та вночі й з'явися. Виявилося: Іван Семенович після відступу з-під Любачева потрапив під Вінницею в полон. Потім втік з того полону і влаштувався у Володарському лісництві. Навіть "за спеціальністю". Чи поталанило йому, чи мав там знайомих... Біг його знає. Відомо тільки, що, над усе люблячи мою матір та мене, він наважився на смертельний крок - провідати нас у Зеленьках.

Мій наївний батько чомусь був упевнений - у селі його не зачеплять. Бо за радянської влади не обідив і дитини. Справді, батька не заарештували! До нього навіть їздила у Володарку мати. І привезла звідти разом з гарними німецькими лижами (мені!) дуже кепську новину: батько не просто працює бухгалтером - він знається з партизанами... А по деякім часі добрі люди переказали - Івана Семеновича Івченка схопило гестапо. Схопило й розстріляло. Офіційного ж повідомлення про все це не було.

Згубила батька партійність, зв'язок з партизанами чи необачна поїздка в Зеленьки, невідомо. Мати ж до самої смерті казала: "Його видав Отроп... " Той самий Отроп, з дітьми якого я водив найщирішу дружбу... Довгі роки ми не знали про долю батька нічого. Аж ставши вже сам батьком, я зв'язався з дружиною колишнього командира партизанського загону на Володарщині, Ганною Федорівною Кацімон. І вона згадала: так, чула від чоловіка про бухгалтера лісництва Івана Івченка, який допомагав партизанам.

Відтак я вирушив у Володарське лісництво. Було виснажливе бездощів'я. Трава в лісі стояла суха. Бджілки, що вилітали з незвичайних, "двоповерхових", вуликів розставленої у лісницькому обійсті пасіки, довго шукали жадані квітки медоносів. Проте сам сосновий бір, розбавлений крислатими дубами та гінкими березами, шумів під вітерцем могутньо, непереможно... Так ось де востаннє був вільним, бачив білий світ мій батько? Я чітко уявив собі, як серед цієї божої благодаті з'явилося кілька, зодягнених у мишасте, німців. Вони ввалилися у кімнату праворуч, туди, де й тепер сидів головний бухгалтер. Схопили мого батька. І з криками "Шнель,шнель!" погнали до машини... Втім, на місці німецьких солдатів могли бути й наші, українські поліцаї. Ці також старалися. Ловили партійців та партизанів. Точно й достеменно знають, як воно було, лише оці предковічні дуби.

- Давайте я вам покажу наші "володіння", - відірвав мене від невеселих думок заступник головного лісничого, Олександр Кропивка.

Ми об'їхали довколишні бори-діброви. Там у сорокові роки діяли партизани. А їм допомагав бухгалтер лісництва І. С. Івченко. Потім зупинилися біля вічної Росі, матері нашої зеленьківської Росавки. Тихо котила свої води ріка, оторочена заростями гнучкої лепехи та шумливих очеретів, вкрита хвилями холодних, синіх зморщок... Вона також була свідком того, що бачили предковічні дуби. І також мовчала.

Спливав червневий день. Суворо шумів володарський ліс. У небі пливли сухі білі хмаринки. Десь далеко-далеко кувала зозуля. Відраховувала літа нам, живим. Що не мали права зробити бодай одного подиху без вдячної пам'яті про них, мертвих.

* * *

Коли я у восьмому класі вступав у комсомол, мати плакала: "Буде тобі те, що й батькові.." Бідна моя ненька! Вона не знала, що пізніше я вступлю і в партію...

В анкетах у графі "Батьки" я завжди писав: "Загинув під час Великої Вітчизняної війни". Як на це дивилися ті, що читали документи, без офіційних підтверджень, не знаю. Знаю тільки - пільг у нас ніяких не було. І грошові податки, і натуральні ( 1200 карбованців, 40 кг м'яса, 200 літрів молока, 200 яєць на рік) мати сплачувала сповна. Втім, одного разу радянська влада врахувала моє напівсирітство - після успішного складання екзаменів до Київського університету мені одразу дали гуртожиток. На той час я вже доношував старий батьків костюм. І часом дивувався, що на мене, худорлявого студіозуса, він був малуватий.

...Таких, як я, називають дітьми війни. При цьому цілком справедливо й щиро співчувають нашій тяжкій долі. Справді, вже через одне те, що в мене особисто війна забрала батька і дядька, вважати її легким періодом життя не можна. Але як там у пісні - "мои года - мое богатство"? Крім страждань та жахів, воєнне лихоліття осіло в моїй душі такими потужними пластами вражень, що їх не дали б усі наступні роки.

До вже згаданих воєнних та й повоєнних бульбаників можна б додати й таку екзотику, як "цукерки" з буряків, ручні жорна для млива, ступу для "виробництва" пшона, шиті валянки та склеєні до них з автомобільної камери галоші... Діти у Зеленьках навіть після Перемоги не могли наїстися і "світили" дірами на благеньких штанцях та сорочках. Водночас вони щодня стикалися з "романтикою", абсолютно (та й, слава Богу!) недоступною для наступних поколінь.

... Коли на нашому Загребеллі квартирувала якась есесівська автомобільна частина, яка позаривала для маскування свої безкапотні авто у глибокі ями-гаражі, над селом низько-низько пронеслися два винищувачі. Попереду, з хрестами, - фашистський. За ним, з червоними зірками, - радянський. Я добре розгледів у кабінах літаків льотчиків! Було зрозуміло: наш наздоганяє "німця" і ось-ось зріже кулеметною чергою тому хвіст. З хатів, у тому числі й нашої, де була розміщена радіостанція, повискакували німецькі вояки. Відкрили стрілянину по нашому сріблястому "ястребкові". Та де там? Він навально погнав фрица. І мабуть-таки десь збив... Ми, хлоп'яки, від радості аж підскакували!.. Яке кіно, який телевізор, зрештою, який комп'ютер обдарує вас таким натуральним бойовим видовищем ?

A, траплялося, наші літаки наше ж село й обстрілювали з кулеметів. І тоді було вже не до сміху. Як німцям, що поховалися в хатах. Так і нам, кого застав цей наліт на річці, на ковзанці. Коли ж радянський авіаналіт заставав мене вдома, не хто інший, як наші постояльці, показували, куди краще ховатися - у підпіччя!

"Живі" бойові машини сучасні діти бачать, либонь, тільки по "телеку" чи (з віддалі) під час авіашоу. А я сидів у кабіні такого літачка ще в семилітньому віці. З недалечкого тоді фронту... прилетів на кілька днів у село син нашої сусідки, баби Селезнихи. Літачок приземлився акурат між кутком Піщаною та радгоспом "Вербова". Хоч до нього приставили сторожа, дітвора на те мало зважала. А декого з нас добрий Селезнишин Павло навіть саджав у кабіну. Там було багато циферблатів, пахло розжареною фарбою. Сріблясті крила біпланчика під вітром здригалися і гули. За плексигласовим козирком кабіни видніли закіптюжені патрубки двигуна. Здавалося, гвинт літачка ось-ось закрутиться, і він злетить.

Війна залишила у селі й на полях купи німецької та радянської амуніції, боєприпасів, зброї. То була для хлоп'ят спокуса велика, а часто й смертельна... Не раз мальовничі береги Росавки, здавалося б, створені лише для розлогих пісень та дзвону кіс, потрясали вибухи трофейних мін чи снарядів, після чого бідолашним матерям залишалося тільки збирати розвішані на вербах шматки своїх синів-розряджальників.

Небезпечний спосіб проб і помилок з часом давав свої плоди. Дістати з патрона порох або з міни - тол ставало рутинною справою. Відтак самопал, заряджений тією вибухівкою, стріляв не тільки на вулиці, під час бійки кутка з кутком, а й у класі, на уроках. Причому, вчителі в таких випадках не дрейфили! Вони рішуче ставили "стрільця" в куток, наказуючи при цьому решті класу покласти зброю на стіл. Поряд з класним журналом, таким чином, виростала купка самопалів.

Незбагненно й дивовижно! Війна та повоєнні роки були замішані на горі, злигоднях. Ми не знали, що таке звичайний чорний хліб, їли перепічки з гострої, мов скло, просяної лупи... Запивали усе це елементарною буряковою юшкою. Чай з цукром вважався розкішшю! Сучасні нестатки на тлі тих часів здалися б дрібними й неістотними. А, бачте, у голові затрягла саме ця голодно-обірвана "романтика". Якось, коли я був у Зеленьках в сестри, у двір заїхав пошарпаний " Жигуль". З того "Жигуля" вийшов опасистий, сивий чолов'яга.

- Микола Сережка... Пам'ятаєш?

- Щиро кажучи, ні...

- Ну, Щука!

- Оце справа інша!

Прізвисько, що прилипло колись до довготелесого школярика Колі Сережки, поставло все на свої місця.

- Ну, а тепер, - присідаючи до столу, сказав гість, - займаюся газифікацією...

Та коли зав'язалася балачка, Микола розповів не про газові справи. Крізь морок літ і нашарування подій полізло знову-таки воєнне.

- Ще була окупація. Остановилися у нас німці. І побачили ми в них на дворі таку штуку: зверху наче моторчик, а внизу - санчата. Тоді нам не було ізвєсно, що то движок, портативна електростанція... Заінтересували нас тільки саночки. Залізні ж! Ну, як тільки цю штуку оставили фрици без присмотру, ми за неї - та в яму. Прикидали сміттям, гіллям... Хрен знайдеш! Під вечір німці сполошилися: де електростанція? Шукали-шукали, понімаєш, а тоді р-р-раз - і виїхали. Злякалися! Подумали, дураки, що це діло партизанів... Через кілька днів зайшли наші. То ми з тієї електростанції движок з генератором зняли й розбили. А на саночках каталися... От дураки! Таким же движком можна було освіщать весь куток! Або й крутити кіно... Кінопередвижка ж, як ти знаєш, оборудувана таким, тільки, конєшно, хужим генератором... І появилася вона в селі після окупації нескоро.

А мій друг, Петро Вареник, може розповісти, наприклад, як він зробив на городі межу... зі снарядів. Щодо ручних гранат, то їх старші хлопці кидали у яру, як справжні солдати! Особливо коли то були гранати німецькі, протипіхотні, з довгою дерев'яною ручкою. Вона робила їх схожими на макогони. Ті німецькі протипіхотні гранати повільно спрацьвували. Ми цього не знали. Одного разу кинули таку штукенцію з гори в долинку та й чекаємо. Не вибухає! Хтось висловив припущення: "Відсирів запал." Та тільки-но ми піднялися, щоб сходити до тієї гранати, як пролунав вибух. Осколки над нами так і просвистіли !.. Пізніше я взнаю, що, користуючись повільнодією німецьких протипіхотних гранат, наші бійці навіть встигали їх кидати назад, на ворога.

...Вітчизняна війна - це для нас, власне, період фашистської окупації. А остання в сорок другому - сорок третьому роках, як правило, була по'язана з солдатським постоєм. Причому, для свого квартирування німці обирали передусім хати затишні, чистенькі, незапаскуджені худобою, незавошивлені. І оскільки наша була саме такою, в ній завжди був хтось із білявих, гидливих чужинців. Здебільшого - офіцерів.

Окупант - це окупант. Хоч нам у сенсі постояльців таланило. Не пам 'ятаю, щоб вони робили якісь капості. Хіба що вішали на мене автомат, наказували марширувати й сміялися: "Патізан ! Патізан!" Правда, "млеком" і "яйками" з ними ділитися доводилося. Примусово! Але й вони пригощали нас своїм пайком - маслом, кавою, шоколадом... Часом показували фото своїх "кіндер" та "фрау". Навіть говорили, що Гітлер - "капут", Гітлер - "шайзе", лайно тобто. А вночі, коли спало їхнє начальство, іноді давали слухати радіо ... з Москви. Втім, то були німці, які вже відступали. Вони дуже відрізнялися від своїх попередників зразака 1941 року і могли дозволити собі й таке: проводжаючи своїх "камрадів" на передову, пили шнапс (горілку) і... співали під акордеон російську "Катюшу".

Щоправда, одного разу від німецьких постояльців добряче перепало моєму дідові, гордому Теофану Петровичу. Але трапилося це значно раніше і за вельми пікантних обставин. Дід дуже хропів! І баба Софія , що вкладалася спати на печі, в разі чого кидала на старого, який лежав на припічку, ганчірку. Це діяло! Звуковиверження вщухали, і два німці ( вони спали в цій самій кімнаті, але на полу й ліжку ), Макс та Пауль, мали можливість далі додивлятися свої іноземні сни.

Та одного разу трапилося так, що "сигнальна" бабина ганчірка впала старому на обличчя. Він захлинувся, прокинувся й перелякався... З криком " У моїй хаті - та мене душити !?" дід Теофан... накинувся на Макса. Підхопився Пауль. Спільними зусиллями німці повалили старого на долівку й побили. Хоч могли, звичайно, й пристрілити... Виїжджаючи ж, злопам'ятні німецькі вояки вчинили маленьку експропріацію. Вони винесли у садок один з дідових вуликів. Викурили звідти бджілок. Роздягнулися догола ( було літо ). І в такому вигляді дефілювали під яблунею, лопаючи медові стільники. Причому, аж ніяк не сормлячись. А який може бути сором перед "нижчою расою" ?

* * *

... Війна для нас закінчилася теплого зимового дня. Снігові кучугури танули, темніли й осідали. На полях виникали чорні лисини. А шлях не по-зимовому розвезло. Він був суцільною снігово-грунтовою кашею. Тонучи по бабки у цій каші, з боку Кагарлика надривалася пара гнідих. Мохнаті коники тягли невеличку короткостволу гармату. Рядом, підганяючи їх довгою лозиною, йшов солдатик у довгій, вахлакуватій шинелі.

- Веселей, родные, веселей, - підгейкував він.

А за цариною, між городами та цвинтарем, брели по розкислому снігу ще двоє військових - у білих маскхалатах і з гвинтівками. Гвинтівки мали довгі чотиригранні багнети. Оці троє солдатів і були першими, побаченими мною, визволителями. Люди мовчки дивилися на них і - плакали.

У мене також замлоїло в грудях. Водночас ворухнулося : від кого ж утекли машинізовані та озброєні до зубів орди нацистів ?.. Мабуть, головні сили червоних пішли через інші села. Там точилися бої. Звідти долинало глухе бухкання. Тому я й не побачив серйозної бойової техніки. А втім, хіба справа тільки в техніці ?

- Хлопці ! Ви ж, мабуть, зголодніли ? - нарешті отямилися сільські молодиці. - Давайте-но за стіл ...

Через кілька хвилин і той, що поганяв коней лозиною, і двоє інших солдатиків, які тюпали ззаду, притримуючи дірчасті ППШ, сиділи в хаті. Їм нарізували сало й наливали самогон.

Звільнивши Зеленьки, наші війська погнали німців у напрямку Богуслава, на Черкащину.У смертоносний для них "котел". Але я, звичайно, тоді ще не знав, що їх добиватиме там і учасник Корсунь-Шевченківської битви, мій майбутній дядько, сержант - артилерист Г. Ф. Зіборов. Тим часом усе було саме так... Через багато років ми з ним їздили до музею цієї битви. Там, серед інших експонатів, зберігався планшет і циркуль командира обчислювального відділення Г. Ф. Зіборова... Військові речі (таблиця для розрахунку прицілів, блокнот ) Георгія Федоровича є і в Національному музеї Великої Вітчизняної війни в Києві. Оскільки він восени 1943 року в складі 40-ї армії визволяв столицю України. Буваючи у Старих Петрівцях, Г. Ф. Зіборов мені конкретно показував, де був їхній спостережний пункт та де вони переправлялися на правий берег Дніпра.

...А на день Перемоги я вже був школярем. Сяяло лагідне травневе сонечко. Відбувши у школі мітинг, я весело примчав додому : уроки з такої нагоди було відмінено! Мати витягла з печі борщику . Насипала його мені. Сумно сіла у куточку на лаві. Втерла краєчком косинки непрошену сльозу :

- Може, й наш батько повернеться ?

Не повернувся...

Приходили з війни цілі-цілісінькі. Прибували й без ніг - без рук. Дем- обілізовувалися контужені, всіяні шрамами... Усі вони були чистенькі. При орденах-медалях. У новеньких гімнастерках зі стоячими целулоїдними комірцями. Поверталися у село й ті, кого було забрано в Німеччину, хто пропав безвісти. Майже щодня на кутку у когось співали, пили та закушували. Із вуст у вуста передавалися розповіді про привезені "з Германії" шовки та кашеміри. Проте нашого татка не було. Оптимістичні висновки ворожок про "повернення бубнового короля з казенного дому" чомусь не справджувалися.



Володимир Івченко, письменник.


«Центр Інформаційних Технологій "БРАВО" »